Дмитерко Любомир Дмитрович
Український письменник, публіцист і громадський діяч
Народився 18 березня 1911 р. в м. Винники Львівської області. Навчався в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти (1928—1929). Перша збірка оповідань «Вітер зі Сходу» вийшла друком у 1930 р. У 30-х роках були опубліковані також поетичні збірки «Іду!», «Молода земля», «Книга боротьби» та ін.
Під час Великої Вітчизняної війни Л. Дмитерко був військовим кореспондентом, брав участь у визволенні Києва; видав кілька збірок віршів («Слава», 1942; «На полі бою», 1944). У повоєнний час вийшли друком поетичні збірки «Вітчизна» (1948), «Вірші і поеми» (1949), «Осінь за океаном» (1959), «Крилатий кінь» (1974), роман «Розлука» (1957), трилогія «Міст через прірву» (1962—1965). А. Дмитерко — автор історичних драм «Генерал Ватутін» (1947), «Навіки разом» (1950), «Шляхи людські» (1958) та ін.
Опублікував книжки нарисів «Польські будні» (1949), «Там, де сяє Південний хрест» (1957), у яких поділився враженнями від подорожей за рубіж. Окремими виданнями вийшло понад 50 книжок письменника.
Помер 2 жовтня 1985 р. в Києві.
Поліщук Валер’ян Львович
Народився 1 жовтня (18 вересня) 1897, с. Більче Боромельської волости Дубенського повіту Волинської губернії, нині — Демидівський район Рівненської області Помер 9 жовтня 1937, (Соловки), український письменник — поет і прозаїк, літературний критик і публіцист.
Народився в сім’ї селян-хліборобів. Навчався в Луцькій (1911—1913) і Катеринославській гімназіях (1914—1917), по закінченні останньої навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам’янець-Подільському державному українському університеті.
Член УПСР з 1919 року. 1918 року очолив Боромельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу «Шлях», з 1919 року — секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі. Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам’янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). 1920 року повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 року перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.
У листопаді 1934 року заарештований органами ГПУ. 27-28 березня 1935 виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР засудила Поліщука на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках, 9 жовтня 1937 року йому було винесено смертний вирок.
Сварник Іван Іванович
Іван Іванович Сварник (1 червня 1921, с. Лисогірка, тепер Дунаєвецького району — 14 лютого 1989, Львів) — український письменник-байкар, редактор, видавець.
Народився у с. Лисогірці (нині Дунаєвецький р-н, Хмельницька обл.) у родині заможних селян. Дядько Семен під час революції 1905 вчинив замах на царського жандарма і втік до Америки (там став комуністом, а потім власником крамниці). Батько, Іван Тимофійович, був грамотним і відстоював права селян перед владою, в роки НЕПу заснував власну артіль і забезпечував односельців сільгоспреманентом. Коли Івасеві було 8 років, батька «розкуркулили» й заслали в Сибір, а небавом і матір Настю (з дому Чудна) з 5 дітьми, одне з яких іще не ходило, вигнали з села й мали вивозити в Сибір. Але на станції (це згадували в Лисогірці ще живі свідки) Настя так вдало зіграла сцену божевілля, що вартові махнули на них рукою: «І так здохнуть!». Бабі вдалося порозпихати дітей, крім найменшої, яка померла, серед людей — як наймитів. Сама ж вона пристала у с. Завадівці біля Вишнівчика до вдівця, якому була за господиню, а з часом зібрала докупи й дітей.
За спогадом І.Сварника, «Кам’янець-Подільський — перше місто, куди я ще учнем четвертого класу прийшов пішки на екскурсію». Згодом за кожної нагоди приїздив сюди. Після закінчення середньої школи вступив до Кам’янець-Подільського учительського ін-ту. Однак, отримавши повістку до війська, повернувся додому і працював учителем і старшим піонервожатим у Вишнівчицькій середній школі.
1940 року пішов служити в армію. Учасник Другої Світової війни. Війну зустрів під Володимиром-Волинським командиром 45-мм протитанкової гармати. Бійці називали її «Прощай, родіна». Полк потрапив в оточення і був знищений. І. Сварникові з невеликою групкою артилеристів вдалося вибратися з оточення і навіть врятувати прапор полку. За це його згодом нагородили орденом. Однак значно більше він цінував дві солдатські медалі «За отвагу». Війну згадував рідко й без жодного ентузіазму. Після оточення добрався на рідне Поділля, працював удома, а потім у Балинському надлісництві. Тоді ж почав писати сатиричні вірші (проти Гітлера), пристав до партизанів. 1944 пішов у діючий загін ім. Чапаєва, а далі знову в армію. Воював в Україні, Польщі, Чехословаччині. Був контужений. Після війни один рік навчався в Кам’янець-Подільському учительському інституті (нині — Кам’янець-Подільський національний університет). Закінчив 1951 року філологічний факультет Львівського університету. Тоді ж одружився з однокурсницею Софією Скиртою. З нею виховав 3 дітей.
У 1951–1957 роках працював у Луцьку: викладач української мови та літератури, інспектор шкіл, завідувач кабінету мови й літератури Волинського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. Від 1957 року старший редактор, від 1962 року головний редактор львівського видавництва «Каменяр»
З 1973 року, відколи його старшого сина Івана виключили з університету за «націоналізм» — завідувач відділу поезії журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»). Виховав не одне покоління поетичної молоді. Був чудовим оратором, часто виступав у школах, бібліотеках, колгоспах. У житті не терпів пияцтва, несправедливості, лицемірства, хамства, бюрократії; був дуже чуйним до людей, допомагав усім, хто до нього звертався. За нинішніми уявленнями був «націонал-комуністом», постійно боровся за нашу мову, культуру. Захоплювався горбачовською перебудовою, однак уважав, що бюрократія (в першу чергу партійна) не допустить радикальних змін.
Помер несподівано, після операції на апендицит.
Як учень корифея української байки Микити Годованця, неодноразово бував, часто з іншими гумористами, у «діда Микити» в Кам’янці-Подільському, учасник свята «Подільські візерунки» (Кам’янець-Подільський, вересень 1986).
Перші вірші й фейлетони надруковано 1948 року в багатотиражці університету.
Збірки гуморесок та байок:
«На чисту воду» (1962);
«Персональний барліг» (1966);
«Байки» (1971);
«Заяча наука» (1977);
«Співчутливий Осел» (1981);
«Горобці та папірці» (1981);
«Грицько на груші» (1984);
«Кран та екран» (1988).
Перший лауреат премії імені Степана Олійника (1986).
Володимир Євтимович (Юхимович) Свідзінський
Володимир Євтимович (Юхимович) Свідзінський народився 26 вересня (8 жовтня за новим стилем) 1885 року, в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії, нині Тиврівського району Вінницької області.
Батько Євтим Оксентійович — псаломщик, мати Наталка Прохорівна — попівна. Закінчив 1899 року Тиврівське духовне училище. Навчався в Подільській духовній семінарії в Кам’янці-Подільському. Звільнено 25 серпня 1904 року з четвертого класу на прохання батька, переміщеного на той час до Лянцкоруня. 1906 року (як зазначає в анкетах Свідзінський, за іншими документами — 1907 року) вступив вільним слухачем на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих 1908 року в комерційний інститут.
1912 року в журналі «Українська хата» (№ 1) надруковано перший вірш Свідзінського — «Давно, давно тебе я жду…». 26 січня 1913 року закінчив навчання в інституті, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.
Повернувся до батька в с. Бабчинці (нині Могилів-Подільського району Вінницької області). На запрошення Подільської земської управи обстежив ткацький промисел: від 1 червня до 15 вересня 1913 року об’їхав 16 населених пунктів Могилівського, Гайсинського, Балтського, Проскурівського, Ямпільського, Ольгопільського, Летичівського та Літинського повітів, зібравши відомості про 1607 господарств, що займалися ткацтвом. Нарис Свідзінського «Ткацький промисел» увійшов до книги «Кустарні промисли Подільської губернії» (К., 1916).
У березні 1915 переїжджає до Житомира, працює у Волинській контрольній палаті: спочатку за наймом, від 3 червня 1915 канцелярським служителем, а з жовтня тимчасовим виконувачем обов’язків облікового урядовця. Свідзінського мобілізують до армії, наказом від 23 березня 1916 року призначають помічником контролера сьомого класу в управління польового контролю при штабі 7-ї армії, яка 1916 року воювала на терені Галичини (Теребовля, Чортків, Бучач, Галич, Станіслав), 1917 — переважно на території Подільської губернії. З осені 1917 до весни 1918 штаб 7-ої армії перебував у Барі. 14 березня 1918 року Свідзінського, на його клопотання, відчислено з армії «на місце мирної служби у Волинську контрольну палату», але до Житомира Свідзінський не поїхав. Наказом від 10 червня 1918 його звільнено від служби в палаті.
Свідзінський переїжджає в Кам’янець-Подільський, з жовтня 1918 працює на посаді «редактора української мови» у видавничому відділі Подільської народної управи.
Був вільним слухачем (упродовж п’яти семестрів) історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. З встановленням у листопаді 1920 у Кам’янці-Подільському Радянської влади працює редактором у видавничому відділі народної освіти повітвиконкому. У Кам’янці-Подільському Свідзінський друкує в часописі «Освіта» (Кам’янець-Подільський, 1919, № 3) статтю «Народні українські пісні про останню світову війну», у літературно-науковому додатку до газети «Наш шлях» (1920, число 7) — поему «Сон-озеро», у літературно-науковому журналі «Нова думка» (орган студентства Кам’янець-Подільського університету; 1920, № 3; редактор журналу Валер’ян Поліщук) вірші «Знову в душі моїй…» і «Пісенька» («Ой, ліщино густолиста…»).
Видавниче товариство «Дністер» у 1920 році видає перекладений Свідзінським культурно-історичний нарис І. Іванова «Халдеї».
У Кам’янці-Подільському Свідзінський одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською (померла 12 липня 1933). 1921 у них народилася донька Мирослава. Від січня 1921 Свідзінський працює архіваріусом у Кам’янець-Подільському університеті (невдовзі — інститут народної освіти). У листопаді 1921 стає завідувачем архівів повітового комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи.
1922 року в Кам’янець-Подільській філії (утворено в травні 1921) Державного видавництва України виходить перша збірка Свідзінського «Ліричні поезії». Рецензії на збірку надрукували Іван Дніпровський у газеті «Червона правда» (Кам’янець-Подільський, 1922. — № 74; від травня 1921 газету редагував Іван Кулик), Валер’ян Поліщук у журналі «Червоний шлях» (Харків, 1923. — № 2).
25 грудня 1922 рік – Свідзінського призначають архіваріусом, 10 січня 1923 р. — секретарем новоствореного архівного управління, а від липня 1923 р. він виконує обов’язки завідувача. 1922 р. науково-дослідна кафедра історії та економіки Поділля при ІНО залучає Свідзінського до виявлення в архівах і музеях Кам’янця-Подільського графічного матеріалу подільських уніатських метрик, рукописних книг і стародруків. Свідзінський зареєстрував 337 метрик, із них 150 мали високохудожні заставки, літери, орнаменти, малюнки. Кілька випусків видання «Метрики XVIII в.» літографовано в майстерні Кам’янець-Подільського художньо-промислового технікуму імені Сковороди під керівництвом Володимира Гагенмейстера.
З початку 1923 до липня 1925 Свідзінський — аспірант кафедри (підсекція соціальної історії), працює над темами «Селяни приватновласницьких маєтків Поділля в першій половині ХІХ століття», «Аграрні рухи на Поділлі в ХХ столітті», пише розвідку «Економічна еволюція господарства селян тарнорудського маєтку», готує доповідь «Боротьба подільських селян із польськими легіонерами в 1918 році» (виголосив у жовтні 1925 на засіданні Кам’янець-Подільського наукового при УАН товариства), бере участь у комплексному (соціально-економічному, географічному, лінгвістичному, мистецтвознавчому) обстеженні села Панівці.
1925 рік – Свідзінський виступає з доповіддю «Події на селах подільських у 1917—1918 роках» на науковому зібранні Кам’янець-Подільського наукового при Українській академії наук товариства (був його членом — сьомим за порядком вступу).
У зв’язку з реорганізацією Кам’янець-Подільського окружного архівного управління 29 серпня 1925 Свідзінський здає справи новопризначеному завідувачеві Дмитру Прядію, деякий час (формально — до листопада 1925) працює там інспектором.
У жовтні 1925 Свідзінський переїздить до Харкова, де працює літературним редактором у місячнику «Червоний шлях», від листопада 1930 — в газеті політуправління Українського військового округу «Червона армія». У січні — вересні 1932 р. працює в Техвидаві, потім знову повертається до редакції «Червоного шляху» (від 1936 — «Літературний журнал»). У Харкові сім’я Свідзинського розпалася: дружина з дочкою переїхала до сестри у Вінницю. Тут Свідзінський видав другу поетичну збірку «Вересень» (1927). Остання прижиттєва збірка «Поезії» вийшла 1940 у Києві у видавництві «Радянський письменник» (друкувалася у Львові). Готував наступну збірку «Медобір».
Свідзінський також багато перекладав з літератур народів СРСР, з французької, іспанської, польської мов. Серед перекладів «Слово о полку Ігоревім» (1938), комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби» (видано 1939). Був безпартійним. Член Спілки письменників СРСР з 1936 року.
27 вересня 1941 Свідзінського заарештовано. Спалено разом з іншими в’язнями в покинутій господарській будівлі у селі Непокритому під Салтовом.
Кундзіч Олексій Леонардович
Народився 9 (22 квітня) 1904 року в селі Павлівці (тепер Калинівського району Вінницької області) в селянській родині. Навчався на Вищих педагогічних курсах у Вінниці, у 1921–1925 роках — у Кам’янець-Подільськім інституті народної освіти. У 1926 році закінчив Харківський інститут народної освіти. Належав до літературної організації «Молодняк». Виступав як перекладач, публіцист, літературний критик, теоретик художнього перекладу. Учасник німецько-радянської війни.
Жив у Києві. Помер 20 червня 1964 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Брав участь у підготовці «Українсько-російського словника» (т. 1—6, 1953–1963). Основні праці з питань мовної культури та перекладознавства:
«Дієзи в ключі!»,
«Переклад і літературна мова»,
«Деякі питання перекладу творів Л. М. Толстого»,
«Питання залишається актуальними» та інші.
Вони вміщені в посмертних збірниках літературно-критичних праць Кундзіча:
«Дієзи в ключі!» (1965),
«Слово і образа» (1966),
«Творчі проблеми перекладу» (1973).
Переклав українською мовою роман «Війна і мир» Лева Толстого, окремі твори М. Лермонтова, М. Горького, Л. Леонова тощо.
Афанасій Миколайович Коляновський
Афанасій Миколайович Коляновський (6 серпня 1925) — український поет. Член Національної спілки письменників України від 1995 року.
Афанасій Миколайович Коляновський народився 6 серпня 1925 року в селі Тернавка, нині Томашівка Дунаєвецького району Хмельницької області.
Учасник Другої світової війни, нагороджений орденами і медалями.
1953 року закінчив історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка).
Понад 30 років працював учителем у селах Удріївці та Томашівка Дунаєвецького району. Потім переселився у село Ляпинці Хмельницького району, де помер 5 лютого 2013р
Лауреат Хмельницької обласної премії імені Микити Годованця.
Автор збірок поезій:
«Сльозою згірклою не змилось» (1990),
«Повернення до себе» (1992),
«На грані часу» (1993),
«За словом слово» (1994),
«Вибір» (1995),
«Підкова на щастя» (1996),
«Очима пам’яті» (Вибране, 1997),
«З дерева буття»(1997),
«Велінням совісті» (1998),
«Цвітовидь райдужна»(1999),
«Нерідний дід» (видання для дітей, 1999, Бедрихів край, 2002),
«Літоспад» (2000),
«Живу своїм», (вірші, 2003),
«Квінтет» (Оповідання, «Бедрихів край», 2003),
«Сміх під страхом» (Гуморески, «Бедрихів край», 2005),
«На рідних стежках» (Колекція, 2006),
«Повернення» (Сонети, Бедрихів край, 2007),
«Незігране танго» (Бедрихів край, 2007).
Анатолій Володимирович Сваричевський
Анатолій Володимирович Сваричевський (29 січня 1930, село Баговиця, нині Кам’янець-Подільськогорайону Хмельницької області – 6 лютого 2014, Хмельницький) — український літературознавець, краєзнавець.
Народився в учительській сім’ї. 1953 року закінчив факультет фізичного виховання Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). 1962 року в цьому ж інституті заочно закінчив філологічний факультет (спеціальність — українська мова і література). Після закінчення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту вчителював у Хмельницькому, викладав у технікумі, завідував кабінетом української мови і літератури, а згодом – лабораторією гуманітарних предметів обласного інституту вдосконалення вчителів. Педагогіку поєднував з краєзнавчими дослідженнями. І писав про це в місцеві і всеукраїнські газети та журнали. А з часом і сам став редактором обласного журналу «Педагогічний вісник». Був членом Національної спілки журналістів України, активно працював у Хмельницькій міській журналістській організації.
Дніпровський Іван
(Шевченко Іван Данилович)
Народився відомий поет і прозаїк, драматург і перекладач в с. Винники Львівської області. Належав до літературної організації “Гарт”, ВАПЛІТЕ. Навчався на історико-філологічному факультеті Кам`янець-Подільського ІНО, якого закінчив 1923 року. Тоді ж одружився з письменницею-кам`янчанкою Марією Пилинською, восени 1923 р. виїхав до Харкова. У Кам`янці працював відповідальним секретарем газет “Червона правда”, “Червоний шлях”. Разом з В.Г. Кириленком, З.К. Кицюком очолював кам`янецьку філію «Гарту». Автор близько двох десятків книжок, найпопулярніші із них “Добринь день, Ленін”, “Яблуневий полон”. Переклав окремі твори М. Горького, М. Тихонова, І. Еренбурга, С. Левітіної, Б. Горбатова.
Василь Павлович Цілий народився 12 лютого 1939 року в селі Поділля Баришівського району Київської області.
Закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут (нині Кам’янець-Подільський національний університет).
Автор книжок для дорослих:
«Літепло»,
«Зажинки»,
«Вишнева мелодія»,
«Від імені батька»,
«Відталий голос»,
«Зойк».
Для дітей видав збірки:
«Кіт угадує погоду»,
«Михайликове літо»,
«М’яч і метелики».
Борис Урода
Журналіст, письменник, гуморист
Слово, художнє слово, журналістика, література є важливою, навіть невід’ємною, складовою життя сучасної людини й соціуму в цілому. А тим часом, щоб написати цікавий оригінальний твір, потрібні глибокі знання змісту, форми, стилю, мови на різних відтинках часу, треба багато й наполегливо працювати, читати, вивчати минуле й сучасне, добре знати творчість попередників і сучасних творців літератури. Бо людина, яка цікавиться літературою й багато читає, хоче довідатися про щось нове, раніше невідоме, сказане правдиво й по-новому, не пережоване багатьма авторами та ще й написане за старою методою. І тут, безумовно, постать Бориса Уроди, відомого на Поділлі гумориста, який працює в нестандартній манері українського сатиричного фольклору, стилізованого сучасними мовними формами, заслуговує на увагу не тільки літературно-читацької спільноти, а й служб, які покликані опікуватися інформацією про життя та творчість людей, котрі внесли значний вклад у скарбницю сучасного літературно-журналістського руху.
Борис Іванович народився 22 липня 1939 року в с.Шаровечка Хмельницького району. Після служби в армії вступив до Уральського університету на факультет журналістики й додому повернувся вже як студент-заочник. За направленням обкому партії 1961 року почав працювати в редакції Смотрицької райгазети «Колгоспне життя» на посаді заввідділом листів і масової роботи.
За час роботи в газеті «Прапор Жовтня» (нині «Край Кам’янецький») (1962-2013 рр.) займав такі посади: кореспондент, літпрацівник, заввідділом, редактор відділу. Він активно друкувався в республіканських та обласних виданнях, зокрема в журналах «Перець», «Україна», альманасі «Вітрила», колективному збірнику творів гумористів Хмельниччини «Гоп, кумо, не журися». Творчий шлях Бориса Івановича, справжнього фахівця своєї справи, члена Національної спілки журналістів України з 1970 року, нараховує більше ніж півстоліття, і весь цей час він присвятив роботі в засобах масової інформації.
Борис Іванович понад двадцять років очолював первинну журналістську організацію Кам’янця-Подільського. За цей період ним багато зроблено для розбудови спілчанської організації, яка неодноразово визнавалася кращою на Хмельниччині та в Україні. Особливу увагу ветеран журналістики приділяє вихованню молодих газетярів, яким передає багатий досвід. Саме з його ініціативи журналістська організація виступила з клопотанням про відкриття в Кам’янець-Подільському національному університеті факультету журналістики. Він особисто виховав і дав путівку в повноцінне творче життя десяткам журналістів, які нині плідно працюють в багатьох ЗМІ. Він ініціатор шефства журналістів над дітьми-сиротами Кам’янечини, організації багатьох благодійних акцій, мета яких – допомога одиноким престарілим міста.
Після виходу на пенсію 1999 року Борис Іванович не полишив творчої роботи, написав і видав сім книг гумору і сатири: «Сезонна робота» (2000), «За гороскопом» (2003), «Викуп» (2006), «Гусак на троні» (2009), «Лев-реформатор» (2010), «Неприступна фортеця» (2011), «Не женись з наскоком» (2013).
Борис Урода неодноразово виборював призові місця у всеукраїнських та обласних творчих журналістських конкурсах. Він лауреат обласної премії ім. Микити Годованця, за визначні досягнення в галузі журналістики, активне висвітлення актуальних проблем в районних, обласних та всеукраїнських виданнях неодноразово нагороджувався почесними грамотами обласного та районного рівнів, відзнакою Кам’янець-Подільської районної ради «За заслуги», цінними подарунками. За вагомий внесок у розвиток української журналістики секретаріат Національної спілки журналістів України нагородив письменника «Почесним знаком».
Збирати, систематизувати, зберігати й подавати інформацію про долю та творчість людини, яка багато зробила для розвитку журналістики та літературного руху Кам’янечини, – річ відповідальна, але необхідна для збереження національно-культурної спадщини. Саме тому в архівному відділі Кам’янець-Подільської РДА створено фонд особового походження – «Урода Борис Іванович (1939 р.н.), журналіст, член Національної спілки журналістів України, лауреат обласної премії ім.Микити Годованця». За 74 роки життя в особистому архіві Бориса Івановича зібралось чимало документів, що відображають його життя, творчість, громадську діяльність. На державне зберігання до архівного відділу прийнято 124 документи за 1960-2013 роки. До складу фонду входять копії особових документів, дипломів, посвідчень, рукописи, нотатки, статті, книги, творчі доробки, фотографії з особистого архіву, грамоти, подяки, листування, дипломи, газетні публікації про професійну та громадську діяльність.
Учнівська та студентська молодь, журналісти та краєзнавці й просто небайдужі до літературно-культурної спадщини Кам’янечини люди мають змогу, завітавши в архів, ознайомитись та зрозуміти значення літературної праці Бориса Івановича, яка методом словесного впливу виховує в підростаючого покоління патріотичні почуття, формує позицію громадянина, гордість за велику й малу Батьківщину.
Кучерява Зоя Олексіївна
Народилася 1 серпня 1949, в селі Рудня-Повчанська Лугинського району Житомирської області — українська поетеса. Заслужений діяч мистецтв України (2003). Член Національної Спілки письменників України (від 1994 року).
Дівоче прізвище Товкач.
Закінчила філологічний факультет Кам`янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам`янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка).
Викладач педагогічного коледжу при Київському університеті імені Тараса Шевченка.
Збірки віршів Зої Кучерявої: «Найдорожче» (1989), «Даждь нам днесь…» (1992), Збірка літературно-музичних композицій «Скриня» (1997), Книга прози «Ностальгія» (1997), Книга пісень на вірші Кучерявої «Рапсодія душі» (2002), Збірка віршів і пісень «Я розбиваюсь об реальність» (2005).
Автор багатьох популярних пісень. 2007 року видано два аудіоальбоми пісень на вірші Зої Кучерявої: «Відпустіть в небеса журавля» та «Горобина терпка».
Гірник Павло Миколайович
Народився 30 квітня 1956 року, в місті Хмельницький. Український поет. Син письменника Миколи Андрійовича Гірника. Мати Тамара Дмитрівна (1926—1989) — етнограф.
Закінчив 1973 року середню школу в Хмельницькому. Вчився на філологічному факультеті Кам`янець-Подільського педагогічного інституту (1973—1974, закінчив перший курс), 1974 перевівся у Київський педагогічний інститут (закінчив 1977). Закінчив Вищі літературні курси в Москві (1987—1989). Працював учителем української мови і літератури в сільських школах Вінницької області (село Непедівка Козятинського району) та Хмельницької області (село Берегелі Красилівського району), завідувачем літературно-драматичної частини Хмельницького театру ляльок.
Член Спілки письменників України (1984), а від 1996 — член Асоціації українських письменників. Нині живе у скрутних умовах в селі Садовому поблизу Деражні — районного центру Хмельницької області.
Лауреат літературних премій: «Кришталева вишня» (1997), імені Андрія Малишка, імені Павла Усенка, імені Павла Тичини.
2 березня 2009 року присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка за книгу віршів «Посвітається».
Збірки поезій: «Посвітається» (2008), «Коник на снігу» (2003), «Брате мій, вовче», «По війні» (2000), «Вибране» (Городок, 1996), «Китайка», «Калина», «Се я, причинний…» (всі три — Хмельницький, 1994), «Летіли гуси…» (1988), «Пахота» (1985) — у перекладі російською мовою, «Спрага» (1983).
Ненцінський Анатолій Йосипович
Народився 20 липня 1944 року в селі Веснянка Старокостянтинівського району. Закінчив Кам`янець-Подільський педагогічний інститут. Працював у редакціях районих газет у Старокостянтинові та Кам`янці-Подільському. Тепер – заступник редактора обласної газети “Подільські вісті”.
Член Національної Спілки письменників України з 1979 року.
Проживає в місті Хмельницькому.
Автор книг “Вірність”, “Передчуття польоту”, “Атакуючий ряд”, “Комаргород”, “Весталка”, “Закон руки”, “Це не ваше тіло!”.
Іван Павлович ІОВ
(1948 – 2001)
Український письменник. Член Спілки журналістів та член Спілки письменників України.
Автор поетичних збірок «Стяг золотої гілки», «Світло родинної хати», «Книга перша», «Рукопис», «Чернетка», «Періодична система слів», «Каліграфія», «Великдень долі», «Невибране», «Словопис». Посмертні збірки: «Мене вам дав Господь», «Віск іксів», «Вічністю живемо», «Любіть мене врожаєм і землею».
Закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту ім. В.П. Затонського у 1974 році.
ВОЛОШИНА Ніла Йосипівна
(1940 — 2010)
Член-кореспондент Академії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, провідний фахівець у галузі методики викладання літератури в школі і вищих навчальних закладах. Досліджувала проблеми естетичного виховання учнів засобами художньої літератури, розробляла наукові засади підручникотворення. Випускниця 1966 року.
Василь Іванович ГОРБАТЮК
Народився 1 січня 1956 р. в с. Гнатівці Хмельницького району Хмельницької області. Закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут у 1981 р. Нині – директор Хмельницького літературного музею, голова обласної організації Національної спілки письменників України. Лауреат премій: Хмельницької міської ім. Б.Хмельницького (2001 р.), обласних – ім. М.Годованця (2004 р.), ім. Г.Костюка (2005 р.), Всеукраїнського конкурсу оповідання “Що записано в книгу життя” (2003 р.). Член Національної спілки письменників України з 1984 року.
Автор збірок оповідань «Ясен-дерево», «Золоті кораблі», «Бігли коні», «Де починається Гольфстрім», «Ласощі для білочки», «Хто перший», «Тенета 30-х», «Безголов’я», роману «Кручі», документальних книг «За тебе, свята Україно» (у співавторстві), «З-під трави забуття», “Ще настане ваша пора” (2012).
Надія Григорівна Пакулько
1950 рік. У Новій Ушиці народилася Надія Григорівна Пакулько — українська поетеса, журналістка. Закінчила філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Працювала завідувачем відділу листів і масової роботи районної газети «Наддністрянська правда» (Нова Ушиця), кореспондентом обласної молодіжної газети «Корчагінець» (Хмельницький).
Демчук Олег Віленович
ОСВІТА:
02.2006–2008 Навчання за кредитно-модульною системою в Ньюпортській Бізнес Академії. (Королівство Нідерланди). Спеціальність – загальний менеджмент. Магістр МВА.
10.1993 – 10.1996 Стаціонарне відділення аспірантури при Кам’янець-Подільському державному педагогічному університеті. Спеціальність – мовознавство.
09.1988–06.1993 Кам’янець-Подільський державний педагогічний інститут філологічний факультет, диплом спеціаліста Спеціальність – вчитель української мови та літератури.
РОБОТА:
11.2004 т.ч. Заступник міського голови з гуманітарних питань (м. Кам’янець-Подільський).
09.2000–10.2004 Кам’янець-Подільський міський ліцей. Заступник директора з наукової роботи, вчитель української літератури.
09.1999 – 06.2000 Кам’янець-Подільська філія Київського університету туризму, економіки і права. Викладач української мови.
10.1996 – 06.2000 Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет. Асистент кафедри української мови.
09.1993 – 09.2000 Кам’янець-Подільська школа-ліцей № 18. Вчитель української мови та літератури.
ДОСЯГНЕННЯ
04.2008 Удостоєний звання «Почесний працівник туризму в Україні»
10.2007 Нагороджений відзнакою міського голови «За заслуги перед громадою»
06.2004 Фіналіст обласного конкурсу „Подільський Оскар” у номінації „Молодий політик року”
10.2004 – 01.2005 Координатор у Хмельницькій області міжнародної місії спостерігачів „ ENEMO ” під час президентських виборів 2004 року.
3. 2004 Переможець Всеукраїнського конкурсу „Панорама творчих уроків”
12.1998 Переможець Всеукраїнського конкурсу „Мій урок”
04.1998 Почесна грамота Міністерства освіти України
04.1998 Переможець ІІІ етапу Всеукраїнського конкурсу „Учитель року”. Звання Заслужений учитель України.
Ярослав Іванович Павуляк
Ярослав Іванович Павуляк (нар. 30 квітня 1948, с. Настасів Тернопільського району Тернопільської області — пом. 25 листопада 2010) — український поет. Член Національної спілки письменників України. Член Спілки українських письменників Словаччини.
Ярослав Павуляк народився 30 квітня 1948 року в селі Настасів Тернопільського району Тернопільської області в родині колгоспників.
Закінчивши середню школу в рідному селі, Ярослав вступив на відділ кераміки Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша. Там він навчався до 1971 року. Далі працював у Львові на різних роботах: у Львівській картинній галереї, у Львівських науково-реставраційних майстернях.
1 травня 1969 року Ярослав Павуляк встановив у селі Настасів пам’ятник Тарасові Шевченку. За це його переслідувало КДБ.
1969 року Павуляк вступив на філологічний факультет Чернівецького університету. У грудні 1971 року його виключили за пропаганду українського націоналізму. 1971 року «Український вісник», що виходив у Парижі, надрукував таку замітку:ЧЕРНІВЦІ. Викинено з університету студента другого курсу філологічного факультету Ярослава Павуляка. Я. Павуляк десь дістав щоденник Василя Симоненка і читав його студентам у гуртожитку. 11 січня в університеті був офіційний вечір В. Симоненка. Виступаючи з доповіддю, викладач університету Добрянський обурювався, що за кордоном тенденційно підібрали уривки із Симоненкового щоденника і використовують їх для пропаганди. Слова попросив Я. Павуляк. Він сказав, що найкращий спосіб позбавити буржуазну пропаганду хліба — видати «Щоденник» Симоненка у нас без будь-яких скорочень. Я. Павуляк заявив при цьому, що читав цей «Щоденник» і розповів його зміст. В університеті відразу почалися допити. Студентів допитували, кому Павуляк читав щоденник, чи був то машинопис, а чи видана у Мюнхені книжка. Погрожували тим, хто слухав Павуляка у гуртожитку і не доніс. Самого Павуляка полякали тюрмою і викинули з університету.
1972 року Павуляк вступив на філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет). У січні 1973 року на вимогу органів держбезпеки відраховано з числа студентів інституту — «за буржуазний націоналізм».
1973 року Павуляк вступив до Літературного інституту імені Горького в Москві. Закінчивши інститут, 1978 року виїхав у Чехословаччину — в місто Братислава. Там у 1979—1991 роках працював у Словацькому літературному агентстві. Після цього працював завідувачем Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів.
Автор поетичних збірок:
«Блудний лебідь» (1993),
«Могили на конях» (1999).
Видання творів[ред. код]
Павуляк Я. «…Босий пастух несе корогву батога»: [Поезія] .Тернопіль. 1996. № 4-5. С. 14-16.
Павуляк Я. «З чужини до отчого порога голову обмотує дорога»: [Поезія]. Русалка Дністрова. 1998. № 7 (квіт.). С. 5-6.
Павуляк Я. Могили на конях . Тернопіль: Астон, 1999. 64 с.
Павуляк Я. Дороги додому .Тернопіль: Джура, 2009. 156 с.
Іван Петрович Прокоф’єв
Народився 7 червня 1955 р. у с. Загоряни Новоушицького району Хмельницької області. У 1972 р. Іван Прокоф’єв приїхав до Кам’янця-Подільського, де згодом закінчив філологічний факультет на той час педагогічного інституту. У 2004 р. захистив дисертацію «Поетика Леоніда Талалая» в Київському національному університеті ім.Т.Шевченка. Іван Петрович впродовж 23 років працює викладачем у К-ПНУ ім.І.Огієнка, проте чоловіка можна сміливо назвати й газетярем, адже близько 8 років Іван Петрович пропрацював у журналістиці, зокрема, в газетах «Прапор Жовтня» та «Кам’янець-Подільський вісник». Спробував себе Іван Прокоф’єв і в ролі перекладача. Так, можна почитати більше півсотні його перекладів поезій з польської, чеської, російської мов.
Іван Прокоф’єв, кандидат філологічних наук, доцент Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, член Національної спілки письменників України, лауреат обласних літературних премій ім.М.Годованця та В.Булаєнка.
Оксана Іванівна Почапська
Оксана Іванівна Почапська (нар.25 січня 1983, с. Зіньків Віньковецького району, Хмельницької області) — українська поетеса, член Націон альної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України.
Оксана Почапська-Красуцька народилася 25 січня 1983 року в селі Зіньків на Хмельниччині.
1987 року вона виїхала з батьками до Монголії, де навчалась у підготовчій групі музичної школи з класу фортепіано. Сім’я повернулася до України 1989 року й оселилась у Кам’янці-Подільському, де Оксана здобула освіту в загальноосвітній школі № 7 та районній дитячій музичній школі з класу фортепіано.
У 2000—2005 роках навчалася на факультеті української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, здобула фах учителя української мови й літератури та англійської мови й зарубіжної літератури.
2005 року стала старшим диспетчером, а згодом асистентом кафедри теорії та історії журналістики й української літератури факультету української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Паралельно із роботою навчалася у магістратурі факультету іноземної філології Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, яку завершила у 2006 році, здобувши спеціальність “Магістр педагогічної освіти. Викладач англійської мови і літератури”.
Того ж таки року вступила до аспірантури факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (кафедра радіомовлення і телебачення).
2009 року під керівництвом доктора історичних наук, професора І.В. Крупського захистила кандидатську дисертацію «Українська сатирична публіцистика Наддніпрянщини періоду національно-визвольних змагань 1917—1921 років».
До 2010 року обіймала посаду старшого викладача кафедри теорії та історії журналістики й української літератури (а потім вже кафедри журналістики) факультету української філології та журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
Також була заступником декана з наукової роботи та інформатизації навчального процесу факультету української філології та журналістики КПНУ імені Івана Огієнка
Сьогодні працює на посаді доцента кафедри журналістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
Андрій Володимирович Бондар
Андрій Володимирович Бондар (нар. 14 серпня 1974, Кам’янець-Подільський) — український поет, публіцист, перекладач. Член Асоціації українських письменників (1998). Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997).
Закінчив 1991 року Кам’янець-Подільську середню школу № 9. У 1991–1994 роках навчався на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет). 1994 року вступив до Києво-Могилянської академії (закінчив 2001 року).
Головний редактор газети Асоціації українських письменників (АУП) «Література плюс» (1998–2000), заступник головного редактора журналу «Єва» (2001–2002). Редактор літературної сторінки «Книжкова лавка» в газетах «Дзеркало тижня» (2001–2007), «Газета по-українськи».[1] Колумніст «Газети по-українськи» (2006).
Дружина — письменниця Софія Андрухович. Донька Варвара (народилася 10 березня 2008 року).
На Євромайдані перебував з перших днів протестів.
Як поет дебютував 24 листопада 1993 року добіркою віршів у газеті «Подолянин» (Кам’янець-Подільський). Перша велика поетична публікація — 1997 року в журналі «Сучасність».
«Весіння єресь» (Київ: Смолоскип, 1998).
«Істина і мед» (Одеса: Астропринт, 2001).
«MASKUL’T» (Київ: Критика, 2003) (співавтори: Сергій Жадан та Юрій Андрухович).
«Примітивні форми власності» (Львів: Піраміда, 2004).
«100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (Харків: Фоліо, 2008) (співавтори: Лариса Денисенко, Юрій Андрухович, Софія Андрухович, Юрій Винничук, Володимир Єшкілєв, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Іздрик, Ірена Карпа, Андрій Курков, Лада Лузіна, Таня Малярчук, Марія Матіос, Костянтин Москалець, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Юрко Покальчук, Ігор Померанцев, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко, Олесь Ульяненко, Володимир Цибулько).
«Метаморфози : 10 українських поетів останніх 10 років» (Харків: Клуб сімейного дозвілля (КСД), 2011) (співавтори: Богдана Матіяш, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Олег Коцарев, Галина Крук, Дмитро Лазуткін, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка, Остап Сливинський).
Пісні пісні. Збірка низької поезії та примітивної лірики / Укладач Олександр Стукало. – Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги – ХХІ, 2014. – 104 с.
Вірші Андрія Бондаря перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, португальською, румунською, хорватською, литовською, білоруською мовами.
Сергій Олександрович Боднар
9 вересня1976 року у місті Красноперекопськ Кримської області народився Сергій Олександрович Боднар — художник, дитячий письменник. У 1997—2002 роках навчався в Кам’янець-Подільському державному педагогічного університеті (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). У 1996—1997 роках працював кореспондентом і карикатуристом у приватній газеті «Подолянин», У 1997—1998 роках — кореспондентом, головним редактором газети «ТВ-інформ», від 2004 року — викладачем Кам’янець-Подільської станції юних техніків, від 2008 року — викладачем Хмельницького обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді (ХОЦНТТУМ), учителем образотворчого мистецтва у Кам’янець-Подільській спеціальній загальноосвітній школі № 1. Автор двадцяти розмальовок на різну тематику, загальний наклад яких сягнув 50 тисяч примірників, учасник близько двадцяти виставок та автор семи власних виставок. Автор книжок для дітей: «Таємниця зачарованої монети» (2012), «Янгол Вася в середній школі» (2013), «Лицар Сірожка ордену курдупликів» (2014), «Лицар Сірожка та Сніговий Карлик» (2015).
Пантюк Сергій
Сергій Пантюк народився 10 лютого 1966 року у селі Сокілець Дунаєвецького району Хмельницької області. Закінчив філологічний факультет Кам´янець-Подільського педагогічного інституту.
Працював у середній школі та редакціях кількох газет, пройшовши шлях від коректора до головного редактора.
Автор восьми книг і численних публікацій у вітчизняній і закордонній періодиці (тексти перекладалися сімома мовами). Зокрема, автор збірок віршів «Таїнство причастя» (1994 р.), «Тінь Аріяни» (1994 р.), «Храм характерників» (1996 р.), «Босяцький калфа» (2005 р.) та роману «Сім днів і вузол смерті».
Лауреат міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Всеукраїнського мистецького фестивалю «Лір». Дипломант Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя».
Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.
Займається видавничою та політичною діяльністю.
Від Помаранчевої революції і до сьогодні — активіст Громадянської кампанії «ПОРА», член її керівних органів.
Співредактор мистецького інтернет-ресурсу «Інша література».
ОЛІЙНИК ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ
Народився в 1962 році в селі Луговому, що на Ярмолинеччині. Писати вірші почав у 8-му класі під впливом Лесі Українки, Тараса Шевченка, А. Малишка. Закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Постійно друкувався в районній, обласній та республіканській періодиці: газетах – «Молодь України», «Студентський гарт», «Друг читача», журналах – «Жовтень», «Прапор», «Сільські обрії». Засновник, головний редактор і видавець бібліотечних серій «Література рідного краю», «Літературні портрети», «Пам’ять», «Мистецька еліта Поділля», «Еліта Поділля», «Таланти ХХІ століття», «Поет і ХХІ вік». Автор, упорядник і видавець поетичних антологій «При світлі Вічного вогню», «Чорний тюльпан», збірників «Наш Микола Магера», «Драматург Петро Войчишен-Лугівський та його п’єси». Автор понад 15 поетичних збірок, координатор Хмельницького творчого об’єднання «Пролісок».